Спогадами про міліцейську молодість ділиться голова первинної ветеранської організації апарату управління Головного управління національної поліції в Чернігівській області Іван Вакуленко.
Народився я в Антрациті Луганської області, хоча мої батьки з Козелеччини, а туди поїхали на шахти на заробітки. Та мати померла від набутого там туберкульозу і моїм вихованням займалася батькова мама.
В 1972 році одягнув шинель і чоботи, служити довелося в Чехословаччині. Там побачив, що не всі, як в СРСР, живуть у злиднях. В країні були прекрасні дороги, заможні будинки, ніхто не закривав дверей, велосипеди стояли під двором, а привезений в магазин товар міг запросто чекати кілька годин до відкриття. Для наc це було дивно.
Розуміючи нашу радянську дикість, нам від гріха подалі не давали звільнення. Коли їздили допомагати чехам на сільгоспроботи, ті ставилися до нас привітно, хоча було зрозуміло, що нас тут не чекали.
Залишали мене в армії на понадстрокову службу, заманювали житлом, подвійною зарплатнею в Чехословаччині і в Союзі, але мене тягло додому.
Вже за десять днів після «дембеля» я був в місті Чернігові на вулиці Шевченка, 13. Може це вплив кінематографа, але мені з дитинства хотілося cтати міліціонером. І от нарешті мрія здійснилася, я – дільничний інспектор. Дали мені наставника, який навчав усім премудрощам роботи, а згодом я заочно закінчив Київську вищу школу МВС СРСР. В той час керівництво вимагало від нас повної інформованості про дільницю обслуговування, ми знали в обличчя кожного бандита, всіх звільнених з місць позбавлення волі, п’яниць і наркоманів.
Наш Новозаводський відділ міліції міста Чернігова тоді стояв на місці теперішнього «Укртелекому» на проспекті Перемоги. Якось захворів оперативний черговий і мені довелося вийти на службу замість нього. І тут отримую дзвінок, що на мікрорайоні Подусівці в автомобілі знайшли таксиста з перерізаним горлом. На ранок я якраз змінився і направився на місце події. Очолив слідчо-оперативну групу начальник розшуку Віктор Свинарьов. Свідки казали, що бачили неподалік парубка і молоду дівчину. За оперативною інформацією вийшли ми на такий собі притон по Попудренка, там жила досить специфічна сім’я. Ми перевірили помешкання – нікого стороннього не знайшли, але в одну з кімнат господарі нас не пускали, мотивуючи, що загубили ключі. Доки ми спілкувалися з господарями, дружинник на вулиці побачив через вікно, що в кімнаті ховаються чоловік і жінка. Ми їх затримали, парочка зізналася, що вбили таксиста за 200 рублів, які витратили на випивку.
Через деякий час мене перевели до відділення організації роботи дільничних інспекторів УВС області. Там начальник відділу охорони громадського порядку Микола Андрейченко передавав свій досвід. Доводилося і скарги на дільничних розглядати, займатися перевірками та покращенням роботи інспекторів. В розпал горбачовської антиалкогольної кампанії 1985 проблема наркоманії постала в суспільстві досить гостро, до того якось ми про це й не чули, розквітло самогоноваріння, з прилавків зник одеколон.
Алкоголіків масово направляли в лікувально-трудові профілакторії, де вони мали не тільки відмовитися від вживання оковитої, а й ударно попрацювати на благо суспільства.
Але щоб відправити цього нещасного в ЛТП, доводилося його за руку водити по лікарях на комісію, щоб той був здоровий «як космонавт», щоб нічого такого з ним не сталося. Якось навіть довелося влаштовувати у цей спецзаклад молодого лікаря, той не міг самостійно вирватися з тенет зеленого змія і потім ще дякував мені за це.
Свого часу довелося побувати на кордоні із Придністров’ям в Одеській області. Після закінчення війни в Афганістані для нас було шоком, що десь зовсім поряд з Україною гинуть люди. В Затоці наш зведений загін міліції з усієї країни перевіряв транспортні потоки, вилучав масу зброї прямо в туристичних автобусах, які прямували в Україну та Болгарію. За безперешкодний проїзд транспорту пропонували такі хабарі у валюті, що ставало не по собі від цифр. Наш пост жодного разу не спокусився на сумнівні пропозиції, тоді відносно нас поміняли тактику і почали спокушати південними смаглявими жінками, але ми були тверді, мов криця. Також доводилося підтримувати порядок на базах відпочинку, де була маса гостей з Молдови (і не завжди законослухняних), там ми теж вилучали пістолети і обрізи. На щастя свою місію ми виконали сумлінно і без пригод повернулися додому.
У 1993 році я очолив Новозаводський відділ міліції, тоді під моїм керівництвом були сто чоловік – карний розшук, дільничні, кримінальна міліція у справах дітей, паспортний стіл. Роботи вистачало, але дуже допомагав багаторічний досвід дільничного, те, що я увесь час «ходив по землі».
Після чотирьох років керівництво придивилося до мого досвіду і доручило очолити чергову частину УМВС. Але не думайте, що це був якийсь стовідсотковий бонус – мені доручили перенести чергову частину з першого на другий поверх. Не дарма ж кажуть «два переїзди – як одна пожежа». Це не просто взяти й перенести папки з документами і поставити стіл зі стільцями, ні. Заново прокладалися комунікації, облаштовувалася кімната зберігання зброї, зал чергових і допоміжних служб. І все це потрібно було спроектувати й втілити в реальність так, щоб чергова частина працювала як єдиний організм. Годі й казати, що після зміни всі ми перевдягалися й місили бетон, тягали цеглу, прокладали кабель… За рік відбулося відкриття чергової частини і дотепер пишаюся, що доклав руку до тієї перебудови. На посаді начальника чергової частини я став полковником.
Так склалася доля, що начальник Штабу УМВС Вячеслав Фалько поїхав виконувати миротворчу місію в колишню Югославію, а двоє його заступників зазбиралися на пенсію. Мені запропонували фактично очолити підрозділ – я виконував обов’язки начальника штабу. З цього ж підрозділу й пішов на заслужений відпочинок.
Але зв’язків зі службою не втрачаю – занадто багато мене з нею пов’язує. Подумав, що прикро буде, якщо мій досвід отак просто пропаде, тому взявся за громадську роботу – нині очолюю первинну ветеранську організацію апарату управління ГУНП в Чернігівській області. Це тільки на перший погляд все просто – зібрали колишніх співробітників, привітали зі святом, відвідали в лікарні чи підтримали матеріально в разі складних життєвих обставин. Все набагато серйозніше. Але ми, люди старого гарту, звикли до труднощів, до того ж, нашій ветеранській організації усіляко сприяє начальник ГУНП в Чернігівській області Едуард Альохін. І це не якийсь формалізм, ми завжди відчуваємо підтримку керівництва і це дуже приємно для правоохоронців, які віддали службі свої найкращі роки. Зараз у нас на обліку 1100 пенсіонерів, з них 348 ветеранів, 266 мають інвалідність – чорнобильці, афганці, працівники, поранені під час виконання службових обов’язків.
Звісно, крім громадської роботи, встигаю й на дачі попрацювати, порибалити й присвятити час любимим онукам, їх у мене троє. У мене дві доньки. Менша пішла по моїх стопах, зараз працює слідчим у Чернігівському районному відділенні, я цим дуже пишаюся й залюбки ділюся з нею досвідом, а він у мене чималий.
Сергій Бриль
